Сьогодні народився патріот України, поет-бунтар Василь Стус

06.01.2017 12:13   Джерело: Рідна країна
Опубліковано : Новини Тернопілля

Ім’я Василя Стуса стало відоме лише в роки незалежності, коли почали друкуватися його поетичні твори. А при совєтах його знали лише ті, хто намагався протистояти рабській системі.

Певний час життя цього поета-бунтаря проходило по усталеному для тих часів режимі. І якби не його спротив радянській системі, то не виключено, що Стус міг прожити ще довго, досягнувши успіхів на літературній ниві, пише газета «Вісник».

Народився він 6 січня 1938 року на Вінниччині у селянській сім’ї. Дитинство і юність пройшли на Донбасі – його родина переїхала туди у пошуках кращого життя. Школу закінчив зі срібною медаллю, історико-філологічний факультет Донецького педінституту – із червоним дипломом. Відслуживши в радянській армії, викладав українську мову та літературу у школі, працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. Друкувався у журналі «Дніпро».

Навчаючись в аспірантурі, пише велику літературознавчу працю про трагедію таланту визначного українського поета Павла Тичини – «Феномен доби». Вже цією роботою він зарекомендував себе «неблагонадійним», бо пізніше ця праця фігуруватиме у кримінальній справі Василя Стуса як вагомий «доказ» антирадянської пропаганди.

У ті непрості часи той, хто не зміг пристосуватися до системи, фактично підписував сам собі вирок. У вересні 1965 року після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» відбувся відомий виступ у кінотеатрі «Україна» з приводу арештів серед української інтелігенції.

За участь у цій антирежимній акції Стус втратив можливість друкуватися, його відрахували з аспірантури, а прізвище з’явилося в особливому списку КДБ. Найгірше те, що йому було важко влаштуватись на роботу, навіть кочегаром. Затим слідували арешти.

Після першого, у січні 1972 року, поет отримав п’ять років таборів і три роки поселення. Через вісім місяців після звільнення, у травні 1980 року, відбувся другий арешт, – дали уже 10 років таборів особливого режиму і п’ять поселення, як для небезпечного рецидивіста. Адвокатом на судовому процесі Василя Стуса був відомий нині прокучмівський політик Віктор Медведчук. Можна уявити суто символічну роль адвоката у ті часи, тим більше, такого вишколеного кар’єриста, зазначає видання.

Читаючи щоденник Стуса, стає зрозумілим, що він свідомо вибрав свою долю і не збирався здаватися, знаючи, який кінець його чекає. Він з піднесенням сприйняв спротив поляків: «У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Як шкода, що Україна не готова брати уроки у польського вчителя». А про свій народ писав: «Українців пресують передусім. Ця тюрма – антиукраїнська за призначенням. Отже, загроза українського бунту для влади дуже страшна».

Доведений до краю, Василь Стус зрікся радянського громадянства наприкінці 1978 року. «Заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідности, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КДБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранґ державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить, бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся». Але ніхто його із Союзу не випустив.

При слабкому здоров’ї вирватися живим з неволі було неможливо. Режим це знав, а тому й виголосив 1980 року смертоносний вирок – 15 років тюрми! І 4 вересня 1985 року в 36-му концтаборі на Уралі у 47 років Василь Стус помер.

Помер «не природною смертю, а внаслідок повільного, садистичного вбивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань» писали до дня його кончини в роки незалежності. І з цим не можна не погодитись…

Багатостраждальний музей

У Донецьку, в обласній бібліотеці ім. Крупської, наприкінці грудня 2012 року відбулося довгоочікуване відкриття літературного музею Василя Стуса. Та за цією начебто позитивною подією не вдалося приховати гіркоту, що накопичилася протягом довгої сумної історії «повернення додому» музею Стуса, пише Україна молода.

Рiч у тiм, що донедавна єдиний на Донбасі музей Стуса існував у Горлівці стараннями ентузіаста Олега Федорова. Коли зростання витрат на утримання самодіяльного закладу, а також поважний вік його фундатора поставили пана Федорова перед непростим вибором: передати проект у надійні руки або кинути напризволяще, — виникла загроза усьому починанню. У дискусію навколо цієї проблеми несподівано втрутилася Ганна Герман. На той момент керівник Головного управління з гуманітарних та суспільно–політичних питань адміністрації Президента запевнила, що самодіяльний музей буде переведено до обласного центру і навіть узято на бюджетне фінансування. «Багато донеччан не читали Стуса, не знають його, мислять стереотипами. Але не завжди так буде. Я вірю, прийде кращий час», — ефектно зазначила чиновниця. Та недарма кажуть: обіцянка — цяцянка. Експонати, що збирав Олег Федоров, перевезли до обласної бібліотеки ім. Крупської, де в службовому приміщенні вони багато місяців чекали своєї долі.

Лише згадавши про наближення 75–ї річниці з дня народження Василя Стуса, для розгортання експозиційних стендів iз великим трудом віднайшли таку-сяку кімнату. Це попри факт, що для «Русского центра» бібліотечні площі відшукалися навдивовижу легко. Адміністрація закладу не приховує, що питання з музеєм Стуса вирішено не назавжди, а лише до капітального ремонту, який має стартувати невдовзі. А далі, мовляв, ясності немає.

Тим часом у Донецьку є дім, де гнаного за радянської доби поета радо прийняли б на «постійне проживання». При офісі Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога» уже кілька років діє музей українських патріотів «Смолоскип», тож розділ, присвячений Василеві Стусу, органічно доповнив би це зібрання.

«Тут регулярно відбуваються наукові конференції, екскурсії для школярів і студентів, проводять збори патріотичні організації молоді, отже, експозиція не припадатиме пилом у забутті, — переконує керівник організації «чорнобильців» Віктор Тупілко. — І приміщення ми готові виділити, про яке директорка бібліотеки сказала при зустрічі, що в її закладі про таке навіть мріяти не можна». Проте обласна влада вирішила по–своєму. Вищесказане пояснює, чому на нинішньому відкритті музею раділи далеко не всі присутні. Керівниця донецької «Просвіти» та очільниця місцевого осередку КУНу Марія Олійник взагалі висловилася гостро, мовляв, навіщо було тулити поета-дисидента «в бібліотеку імені вдови більшовика на кличку Ленін».

 Живий голос Василя Стуса

Тут ми надамо вам унікальну можливість почути поезії Василя Стуса у виконанні самого автора, відчути його настрій, силу і мету. Ці записи — із аудіовидання «Класика української літератури. Живі голоси», спільного проекту Фонду Миколи Томенка «Рідна країна» та Національної радіокомпанії України.

Більше поезій Стуса, які він сам читає, можна послухати тут.

Підготувала Юлія Царенко



Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Рідна країна   1175
Loading...