Звичайно, я знала, що рано чи пізно мої діти дізнаються і… Але ж не так швидко і не в першому класі.
– Мамо, – Сашко дивиться на мене такими сумними очима, що мені від його погляду стає трохи ніяково, – то це правда, що Миколая насправді нема? Чому ти тоді нас обманювала?
Перегляньте також:
- У омбудсмена України вимагають у Шевченка вжити заходів щодо Шевченка
- Волонтерка з Тернополя змагатиметься за титул «Місіс Галицька краса»
І хоча я давно чекала на це запитання, але воно застало мене несподівано і зненацька. А щоб відтягнути час (подумати над відповіддю) я запитую:
– Хто тобі таке сказав?
– Юра… – пригніченим голосом відповідає син. – Він так і сказав, що ніякого Миколая нема, то все дорослі вигадали.
Між тим я все-таки встигла виграти у сина кілька хвилин, щоб знайти, що йому відповісти (простіше кажучи, донести до нього свої думки).
– І навіщо він все оце тобі сказав? (Я теж в свою чергу важко зітхаю, бо не дуже хочеться на цю тему починати розмову, душа не лежить). – Як би тобі все пояснити… Ти віриш у казку?
– Вірю.
– От і добре. Коли хтось вірить у казку, то він протягом всього свого дорослого життя зможе повертатися у дитинство і казку. Та й жити такій людині завжди буде легше. Святий Миколай справді жив серед людей, але було то дуже давно. Він мав напрочуд дуже добре і чуйне серце. Через це він допомагав усім бідним, знедоленим і скривдженим, а особливо – дітям. Коли ж його не стало, дорослі підхопили цю гарну традицію в пам’ять про щиросердного Миколая.
– Між іншим, я ж зовсім не збиралася обманювати, навпаки, хотіла, щоб ви з братом якнайдовше жили у Казці, могли до неї доторкнутися душею. Шкода, що Юра поспішив тобі про все розказати, дуже шкода…
– А скільки залишилося до Миколая?
– Полічи.
– Ой, я хочу, щоб він мені подарував… (задумується на якусь мить). Ні, я краще напишу йому записку. Мамо, а ти хочеш, щоб тобі Миколай поклав під подушку подарунок?
– Хочу.
– Ну, то давай напишемо Йому разом.
Е ні, треба окремо. У кожного із нас своя подушка.
Син з розумінням киває головою і береться за ручку. Молодший загадково і втаємничено шепоче мені на вухо:
– Мамусю, Василько з мого класу розповідав, що минулого року бачив на подвір’ї сліди Миколая…
Щороку на Миколая пригадую історію нашої сім’ї… Ця ідея належала чоловікові. Здається, ми зробили тоді 67 подарунків (саме стільки дітей було на той час у будинку «Малятко»). Це були горіхи, яблука, мандарини та цукерки. Наші діти допомагали сортувати гостинці у кульки. А коли їх зібрали, то повезли у дитбудинок. Було це на Миколая. Дітям дуже сподобався сам процес приготування: вони бігали кімнатою наввипередки і по кілька разів перераховували горіхи, яблука, щоб не помилитися, щоб все було порівну. І тільки вже дорогою хтось із них запитав:
– А навіщо їм так багато?
– Це не багато, це зовсім мало. Це просто так, щоб хоч якось потішити цих діток, адже в них нема ні мами, ні тата, вони їх покинули. Уявляєте?! У них тепер нема нікого-нікого. А вони ж так само хочуть на Миколая подарунків.
– А хіба мамам і татам можна кидати своїх дітей?
– Ні, не можна, то ж діти…
У дитбудинку на нас дивилися округленими очима.
– Ви від якої організації? – серйозно запитала нас завідувачка.
– Та ми просто так, від своєї, – пожартував чоловік.
Жінка дивиться на нас, і ми бачимо, що вона нічого не розуміє:
– Просто так не буває.
– Буває, буває, – каже мій чоловік, – ви краще, будь ласка, дозвольте піти нам до дітей і роздати їм подарунки.
Нарешті ми потрапляємо до великої кімнати, де стоїть святково прикрашена новорічна ялинка, туди, де діти – маленькі, беззахисні, кинуті напризволяще – нічиї чиїсь діти. Серед них багато хворих на ДЦП. Роздаємо подарунки. Наші діти допомагають також. А тим часом Сашко тихенько запитує:
– Мамо, просто так, – це замість Миколая?
Я ствердно киваю йому у відповідь на знак згоди, бо не можу вимовити й слова. Щось болісно терпке підступає до горла, і я ледве стримую сльози, щоб не розплакатися… Натомість переборюю в собі свій настрій і дорогою додому запитую в старшого сина:
– Що цікавого ти сьогодні намалював у школі?
– Двох лицарів… Але, мамо, будь ласка, вгадай, який з них добрий, а який поганий? – син дістає з наплічника малюнок.
– Поганий он той, з мечем, – відповідаю відразу.
– А от і неправильно, це якраз добрий.
– Але ж він з мечем! – щиро обурююсь я.
– Мечем він захищатиметься, – тлумачить мені син.
– Від кого?
– Від поганого.
– А де ж тут поганий? – дивуюсь я щиро.
– Перед тобою, – відповідає син, – на малюнку він темного кольору, а добрий – світлого…
