У тернопільському видавництві «Крок» солідне поповнення: новий роман «Остання дорога» Богдана Мельничука, який минулого року був нагороджений спеціальною відзнакою Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2015».
В «Останній дорозі», як на мене, чималий оберемок головних героїв. З перших сторінок може здатися, що це один Стратон. Однак це далеко не так. Побудова роману-колажу незвична: двадцять одну новелу, які, крок за кроком (бо ж Стратон постійно ЙДЕ), єднає поміж собою міфічний Харон (у грецькій міфології човняр-перевізник душ померлих через ріки підземного світу до воріт Царства мертвих). Якщо, зазвичай, класичні романи розповідають на своїх сторінках про безліч подій, то у даному випадку «Остання дорога» – це реально відведений у часовому просторі шлях старого Стратона від дому і до цвинтаря. Ця дорога – як головна сюжетна канва, також є головною в романі. Іншими словами вона як нитка, на яку автор непомітно і майстерно нанизує намистинки-новели. Вони різні за формою: одні з багатьма гранями, інші – конусоподібні і тьмяні, є й такі, що нагадують плескаті камінчики, але найбільше надщерблених. Саме вони й символізують скалічені людські долі. Хутір, де народились, жили й вмирали герої, незвичний. Це глибокий символ України, яку захопили рейдери бездуховного яничарського світу. Чому так сталося? Причина в нас самих – в українцях.
Перегляньте також:
- Із фестивалю у Сочі на псевдовибори у Луганськ: пропагандистські контрасти для іноземної молоді
- 15 років тюрми: у Тернополі засудили трьох депутатів Держдуми Росії
Вочевидь, таких хуторів по всій Україні сьогодні можна полічити на пальцях. Але вони є і вони з останніх сил волають про допомогу. Однак у творі хутір Вишневий – останній з могікан (за Фенімором Купером). На перший погляд навіть може здатися, що з кожною наступною сторінкою він повільно вмирає разом із героями новел. Через те читати болісно й щемно, навіть важко. Старі діди й баби, яких залишилось на хуторі восьмеро, з останніх сил «борються» за свою маленьку батьківщину. Звісно, сили практично нерівні. Що може вдіяти стара немічна людина перед зажерливим бізнесменом-рейдером, у якого є все (окрім совісті, милосердя і співчуття) і який «поклав» око на хутірську територію? Селяни відмовляються перебиратися до запропонованого новітнього пансіонату. Зрадити своїм пращурам, які плекали й доглядали цю землю, для них не пуста балачка, це, в першу чергу, порушення Божих законів.
«Життя є життя, воно колись починається і колись закінчується» – розмірковує старий Стратон, йдучи останньою дорогою у своєму житті на цвинтар. У свій день народження він вирішив викопати для себе яму, поки не задощило. Парадокс, але навіть у такий критичний момент чоловік піклується не так про себе, як про ближніх… яких вже нема. Однак, комусь доведеться це зробити? Власне, його роздуми – спогади і складають основу кожної наступної новели. Дорога – як молитва. «Бо тільки любов і молитва виводять людину з-під влади смерті й дають істинне життя та свободу. Молитва з’єднує душу з Богом – Джерелом життя. А любов до ближнього робить наші душі чистішими, світлішими, витісняє з них ненависть, що веде у пекло».
Баба Мокрина, баба Явдоха, баба Степанида, дід Боніфат і баба Якилина, дід Данило, баба Зонька…. Стратон. Кожному з них присвячена окрема розповідь. Поміж тим, є «герої», які заслуговують на тотальне забуття: Никифор, Мартин, Пахом. Але автор розповідає про них, щоб знаючи про їхні жахливі вчинки, прийдешні покоління пам’ятали: що посієш, те й пожнеш. Посієш зло – врожаю не збереш. Одного дня Стратон «переходив від обійстя до обійстя, поміж голосінням ожилого інструмента сповіщаючи хуторянам страшну в своїй жорстокій абсурдності звістку: якісь антихристи потовкли, понівечили, повикручували мальви. Усі. На кожній садибі. Та ще й вилили щось на них. Мальви почорніли. Їх більше нема. Мертві. Як і бджоли».
Та знищені мальви ще більше гуртують і гартують односельців проти новітнього зла. Баба Мокрина, приміром, за підказкою сина, який живе у великому місті, ловить злодіїв у змайстровану пастку. Данило, колишній «лісовий хлопець» з досвідом – підриває кривдників і гине сам. Бо серце не витримало спостерігати, як «хата помирала стоячи». Сумом оповита історія родини Волянюків, власне, історія синів повстанців. Впродовж усієї дороги Стратон «сотає нитку спогадів»: Осип був «совісний та беручкий до роботи», Марія – найкращі літа віддала фермі. «Різні люди були…Як ото в природі: є збіжжя, а є бур’ян, – розмірковує старий чоловік, – перше всім потрібне, а від другого тільки шкода. Так і люди. Кому яка дорога у книзі життя записана і хто куди нею ступав. Чи на широкий шлях вийшов, чи на манівці збився…».
Новели тримають читача у постійній напрузі. Адже дорога Стратона всіяна нелегкими, іноді навіть жорстокими життєвими спогадами. Особисто мене вразив Осип, герой новели «Назад, назад! Утікайте». Цей чоловік понад усе в світі боявся померти з брудними ногами, бо, мовляв, що ж люди скажуть. Через те кілька разів на день… мив ноги. Але доля розпорядилася інакше. Рятуючи сусідських дітей від наїзду трактора, біжить через калюжу… і гине. Наскільки важливо зрозуміти: внутрішній аспект набагато важливіший від зовнішнього. Отож впродовж життя треба напрацьовувати загальнолюдські моральні якості. Бо перед Богом треба поставати, в першу чергу, з чистою душею.
Несподіваний оптимістичний поворот сюжету постає в епілозі «Хароне, не чекай мене!». На цвинтар до старого Стратона несподівано прибігають онуки, які приїхали з міста. Вони радісно щебечуть біля діда: кличуть йти додому, вітають з днем народження. А ще повідомляють радісну звістку, що мама їхня повернулась з Італії і більше туди не поїде. Який глибокий підтекст! Він вселяє надію на радісну будучину. Адже скільки в Україні зруйновано сімей, скільки осиротілих дітей через неповернених «італійських» мам…
Окремо хочу відзначити вишукані графічні ілюстрації тернопільського художника Володимира Якубовського, якими щедро «всіяна» книга. З фотографічною точністю на малюнках відтворено внутрішній стан книжкових образів: через руки, зморшки, очі.
«Багато яблунь мій чоловік насадив, земля йому пухом, тільки їсти нема кому… Ой нема… І мальвам нема для кого цвісти. А вони таки цвітуть…». Дай Боже, щоб останні втаємничені слова баби Зоньки стали пророчими і щоб мальвам було для кого цвісти. Бо відродження наших душ починається з… наших душ. У якому б середовищі не знаходилась людина, вона повинна зберігати духовну чистоту. І на завершення. Про ім’я Стратон. Не знаю чи автор свідомо його обирав, але в перекладі з грецької воно означає військо. От і пазли всі склалися. Вберегти хутір Вишневий міг тільки чоловік з таким символічним іменем. Бо він підсвідомо виконував його космічну програму. А там, де з’являються діти та онуки, і де починають цвісти мальви, погодьтесь, життя тільки починається.
