«Уміймо навіть у найскладніші й найтяжчі хвилини свого життя зрозуміти, що Бог хоче нас навчити, а в найбільшій життєвій бурі почути голос Господа Бога, який говорить: «Будьте ж мужні: це – Я, не бійтеся!»
Владика Венедикт Алексійчук.
Читайте також
Усьогоднішніх роздумах хочу поділитися з вами, дорогі читачі, своїми міркуваннями на дуже важливу у духовному житті тему – святості. Передусім необхідно з’ясувати, що означає це слово? Хто може досягнути такого високого рівня досконалості і які шляхи до здобуття цієї вершини – основної мети людського життя. І чи можливо стати святим у сучасному, розбурханому неспокоєм, пристрастями, корисливістю, ненавистю, злобою, війнами, прагматичному світі?
Як пише у своїй книзі «Спаси, Боже, людей Твоїх» о. Ярослав Табака, святість це Божа досконалість людини. Тому Бог став людиною, щоб ми могли бачити в Ньому Божі вчинки, прикмети – милосердя, всемогутність, доброту, справедливість, правду, а понад усе – любов. Як Богочоловік, Христос показав нам Божу святість і часто нагадував: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт.5,48).
Слово «святий» (по-грецьки – «агіос», а по-латинськи – «сантус») означає інакший, не такий, як інші, як усі. Це людина, котра своїм життям уподібнюється до Христа, і в ній діє сила й благодать самого Бога. Ми всі покликані до святості силою Тайни Хрещення, бо, як пише святий апостол Павло, «Бог нас вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед Ним у любові» (Еф.1,4). Ми всі є кандидатами у святі, бо перед Богом той святий, хто відданий Йому, чинить Його волю та зберігає Його Заповіді. Нам усім потрібно ставати тими інакшими, тобто відрізнятися від грішного світу високою побожністю, правдою, чесністю, стриманістю, покорою і смиренням, любов’ю і милосердям. Святими називають тих, які відійшли з цього світу в стані Божої ласки і душі їх перебувають в Небі, а також тих, кого Церква канонізувала,тобто проголосила святими.
Якось одна монахиня запитала у (нині уже теж святого) Папи Римського Івана Павла ІІ: «Святіший Отче, скажіть мені, будь ласка, як стати святою?» На це запитання Папа дав їй просту і мудру відповідь: «Ти кожен день освячуй своє життя і станеш святою».
Розважаючи над цією темою, не буду пропонувати якихось спеціальних визначень. Ви, мабуть, не раз чули фразу «свята людина». І часто так називають практикуючих християн, тих, хто багато молиться, ходить до церкви, сповідається, причащається. Звичайно, усе це сприяє вдосконаленню душі, а, отже, і святості, однак подумаймо, чи цього вистачає для здобуття духовного Олімпу?
Святість — це смиренність, лагідність, скромність, стриманість, терпеливість. Це здатність і вміння любити, прощати, жертвувати себе заради інших. Найкращим орієнтиром у цьому плані є Блаженства, проголошені Ісусом Христом у Нагірній проповіді.
Кого Він вважає блаженними? Убогих духом, плачучих, лагідних, милостивих, чистих серцем, миротворців, переслідуваних, вигнаних за правду. Звичайно, багато святих здобули цей ореол через своє подвижницьке життя — суворі пости, відокремлення від світу, довгі молитви, умертвлення плоті, мучеництво. Під час свого візиту в Україну у 2001 році Папа проголосив блаженними саме страждальців і мужніх борців за Христову віру, Святу Церкву. Святість цих людей проявлялася через їх мучеництво. Але ж не кожен з нас, по-перше, матиме можливість досягти святості саме таким чином, а, по-друге, не всі є здатними на такі геройські подвиги.
Елементи святості проявляються і під час повсякденного життя. Це — стриманість, терпеливість, коли нам у чомусь дошкуляють, зокрема обмовляють, критикують, принижують, чинять зло, кривду. Що пересічні люди роблять у таких випадках? Звісно, захищають себе, оправдовуються, шукають у собі щось позитивне, чим би можна було оборонитися, доказати, що це не так, що я не такий, яким мене вважають, а кращий. А тепер, згадаймо, як поступають у таких ситуаціях святі? Вони роблять навпаки. Не оправдовуються, оскільки розуміють, що такими вони постали в очах людських. А в Божих? У Господа інші критерії оцінювання людей. Пам’ятаєте, чим завершується Євангеліє «неділі усіх святих», якими словами? Ось вони: «Багато з перших будуть останніми, а останні — першими». Тобто не той, хто чваниться, вихваляється, вважає себе вищим, кращим за когось, а, кажучи словами «Блаженств», вбогий духом, лагідний, тихий, скромний, покірний, принижений, смиренний.
Другий момент — це наша реакція на кимось заподіяне зло, кривду. Знову ж таки: що робить у таких випадках загал? Дуже просто: як вони поступають зі мною, так і я з ними. Щось на кшталт старозавітнього «око за око, зуб за зуб». А як чинять ті, чиї серця сповнені святістю, перефразовуючи Ліну Костенко, «чия душа має такий скарб?» А втім, краще надамо слово поетесі, бо ці рядки дуже підходять до теми: «Скресались коні. Бій кипить довкола. Горить землі простріляний квадрат. Впав індіанець. Раптом… «Хау кола!» А це по-індіанськи: «Здрастуй, брат!» В такому пеклі? «Хау кола?» Раптом?! Чия душа ще має такий скарб? І хто кому тут може бути братом?!»
Власне у тому й головна суть, що саме ці люди, «чия душа має такий скарб», творять добро, особливо у важких, навіть екстремальних обставинах, і ніколи не дивляться, ким є той, хто потребує допомоги, підтримки, уваги. Він — людина, а отже — мій брат. І цим усе сказано. Буквально вчора мав духовну розмову з жінкою, син якої загинув у бою за Донецький аеропорт. Вона розповіла, що коли Іван ішов на війну, то його всі відмовляли, мовляв, для чого тобі це. Ти ж бачиш: там гинуть люди. Навіть його односельчанин, теж Іван, який уже брав участь у бойових діях, не радив її синові цього робити, але той був непохитним, стояв на своєму: «Я повинен бути там, захищати нашу Україну, бо якщо загине «малий», а я залишуся тут (так він називав свого земляка-Івана, оскільки той був від нього молодшим і нижчого зросту), то не зможу собі цього простити». Сталося навпаки – «малий», дякувати Богові, повернувся додому, а Іван, батько трьох дівчаток, віддав своє молоде життя за рідну Батьківщину. А тепер напрошується запитання: «Що це? – Героїзм, подвиг?» Звісно, що так. Але, якщо говорити в контексті нашої розмови, то це і святість.
І насамкінець про ще одну рису, чесноту, яка властива святим людям. Вони завжди стримані, неговіркі. Ніколи не будуть з когось насміхатися, вдаватися до їдкої іронії, сарказму. Уміють не помітити у певний момент чиїхось недоліків, необачних вчинків. Коли зустрічаєш таких, починаєш думати: де вони взялися? Можливо, закінчили якісь спеціальні студії з правил доброго тону, етикету, очевидно, добре знайомі з виховними, психолого-педагогічними системами, скажімо, відомого педагога й психолога Дейла Карнегі, який навчав завжди бути тактовними, ввічливими. А з’ясовується, що ні. Вони такими є самими по собі. А точніше — від Бога. Коли зустрічаєшся з цими особистостями, то й сам відчуваєш себе іншою людиною, бо вони позитивно впливають на оточуючих. Про їхню святість говорить усе: і очі, з яких немовби сяє дивне світло, і мова, і рухи, і жести, і хода.
Окрім того, є чимало людей, котрі, незважаючи на особисті труднощі, проблеми, дискомфорт, які часто створюють їм ті, кому вони прагнуть допомогти, підтримати, потішити, порадити, зрештою, врятувати від чогось недоброго, спокійно і жертовно роблять свою справу, не очікуючи на винагороду чи схвалення. Тим більше, що деякі інші, люди, які не розуміють основної причини й мети благородних поступків цих доброчинців, часто їх критикують, навіть висміюють. Мовляв, для чого це вам? Жийте собі тихо, спокійно, не створюйте для себе зайвих труднощів, тривог, переживань… Однак ці, кажучи мовою «Блаженств», убогі духом, і далі продовжують виконувати свій святий обов’язок – творити добро ближнім.
Ведучи мову про таких людей, маємо задуматися і над собою. Яким я є у цьому плані? Чи хоча б трохи подібний до них? Чи можу пожертвувати себе заради когось? Чи здатний подолати свої недобрі звички, уподобання, егоїзм, скупість, черствість, байдужість, грубість? Французький філософ о.П’єр Тейяр де Шарден вірив, що настануть часи, коли люди вступлять у світ Божественної досконалості. «Зрозумійте, — писав він, — що земні речі дані вам лише як сировина для роботи, працюючи над якими ви створюєте «набіло» розум і серце. Ви перебуваєте на випробувальному майданчику, де Бог зможе судити, чи готові ви бути перенесеними на небо і стати перед Ним».
Таким чином, спробуймо і ми, шановні читачі, запитати у себе: як відбувається наше випробування? Як використовуємо дану нам прижиттєву «сировину»? І найважливіше — який рівень нашої готовності щодо перенесення на небо? Тобто, чи ми живемо з Богом, виконуємо Його Заповіді, чи жертвуємо себе для інших? Бо «блаженні ті, що з Господом вмирають».
